Хореографічна камасутра
Sun, 7 February, 10:47

Хореографічна камасутра

«Дев’ять побачень» – прем’єра балету Раду Поклітару на музику Шопена з успіхом відбулася в перший вільний від локдауну день 2021 року, і це було найкраще продовження театрального сезону Київ Модерн-балету, який у грудні 2020 відсвяткував своє 15-річчя.

Тож насправді, побачень нарахували не дев’ять, а десять! І не було нічого свіжішого за емоції побачення артистів балету і самого Раду Поклітару – із публікою, що заповнила вщент місця глядацької зали, можливі 50% за умов карантину. У повітрі бриніла довгоочікувана радість, гідна зустрічі виживших істот на Ноєвому ковчезі – всіх, хто нарешті опинився на спектаклі, мов на острівці, де вирує життя і б’є невгамовне джерело любові!  

Цей щасливий вечір складався з двох одноактних балетів, які були створені Раду Поклітару з різницею в 23 роки. Перше відділення – «In pivo veritas» – одна з ранішних постановок, яка увійшла в репертуар Київ Модерн Балету у 2011 р. Колоритне і веселе видовище в таверні, де гуляє юрба хлопців  у традиційні кілтах і яскраво вдягнених дівчат, під харизматичну ірландську музику та музику епохи Ренесансу. Розкута і безтурботна, різнобарвна, п’янка атмосфера сприяє легкій появі нових стосунків. Жанрові сценки, сповнені  гумору, бешкетних танців, та спокусливої еротики, подарували глядачам радісне душевне розслаблення, і низку любовних пригод, мов з невгамовного «Декамерону» Бокаччо. 

Друге відділення – на музику з 24 Прелюдій Фридерика Шопена, опус 28, задіяло, натомість, повну концентрацію глядацької уваги. І вибір жанру прелюдій як музики для нового балету виявився зовсім не випадковим. 

Часто, готуючись до публічних виступів і концертів з власних творів, Шопен грав не свої композиції, а прелюдії і фуги Й.С.Баха – джерело свого натхнення. Це налаштовувало його краще, ніж будь яка репетиція. Відомо, що створюючи цикл з 24 прелюдій, Шопен зробив в повному сенсі революцію цього жанру. В чому її суть і як це пов’язано з хореографією 9-ти побачень Раду Поклітару? За часів Й.С.Баха цей жанр був повністю імпровізаційний, він задавав емоційний настрій та вільний перебіг  думок фузі, конструктивній та інтелектуально-вишуканій за формою. Пара прелюдія-фуга, мов «інь і янь», писалися в одній тональності, циклом, і розкривали повністю ідею композитора. Прелюдії Шопена вийшли на інший рівень відчуття музичного часу та простору. Ідеї стислися до рамок одного жанру – самої прелюдії. Її жвавий, чуттєвий, імпровізаційний рух душевних коливань настільки яскравий і майже фізично відчутний, матеріалізований, що сам формує логічну форму, з розвитком подій, і завершеним фіналом. Слухач стає свідком емоційної історії, в якій почуттєва злива виплескується в дійство та сюжет. Своєрідний життєвий есей в музиці, з особистим світоглядом, аргументами і філософією автора. Завершений і самодостатній твір.

Прелюдії представляють квінтесенцію стилю Шопена, і тісно пов’язані з подіями в його особистому житті. Якщо 24х тональний цикл Прелюдій і Фуг Й.С.Баха у двох томах вважають космічною моделлю Всесвіту, – геніальність Шопена в тому, що в своїх прелюдіях він створив модель романтичного Всесвіту людини. Важко не погодитись з цією думкою дослідника і композитора Івана Соколова (Лекції про класичну музику №50 від 11.11.2019 р.) Дійсно, Фридерик Франсуа Шопен (повне ім’я композитора), який надихнув Раду Поклітару – глибинний інтерпретатор «романтичного Всесвіту», в якому кохання – це дієслово,  і водночас – іменник, ім’я безодні почуттів людської душі. 

Хореографія кожного з 9-ти побачень Раду Поклітару, як і прелюдії Шопена, увібрала емоційний стан – і сюжетні події. Їх послідовність у спектаклі:  з юності (як і в Шопена, це початок циклу, Прелюдія №1 До мажор) до повної, зрілої пристрасті і гармонії (фінальна у Шопена прелюдія №24 Ре мінор).  Захоплюючий шлях, на якому людина крок за кроком дорослішає ще на одну любов. 
Мабуть тому, відсікаючи все зайве, Раду Поклітару саме цей спектакль створив у візуальній естетиці чорно-білого мінімалізму. Документальність? Минуле? Чіткий зоровий фокус?.. З декорацій – на темній сцені присутні дві білих стільці, стіл, вікно і двері. Умовна кімната. З костюмів головних героїв – білий одяг хлопця і чорно-біле платтячко дівчини. Аскетизм в символіці й предметах. Аскетизм в акторському складі.

…Тож уявіть, як зовсім несподівано водночас з отим мінімалізмом в темному куті на краєчку сцени з’явилася істота (дотепність не-танцювальної ролі Анастасії Добровольської заворожує!) згорбленої вкрай старушенції  із зачіскою і в декоративному вбранні, ніби знятому зі старовинних японських гравюр укиё-е Кацусіка Хокусайя епохи Едо. Анахронічне створіння з іншого виміру, за якою тягнеться припалий пилом шлейф із старими квітами, ігноруючи бурхливі шопенівські пасажі, повільно пересуває тяжезні ноги вздовж лінії по краєчку сцени…  Хто ця вона-воно? Літня жінка, що пригадує численні лав-сторіс свого життя? Символ часу, що непомітно повзе, поки стрімко пролетають наші події? 

Ким би не визнала його ваша уява, цей антикварний персонаж (браво художнику по костюмах Ганні Іпатьєвій!) невпинно патрулює свою прикордонну мережу між глядачами — і акторами на сцені. Повільно «повзе» згорбленим равликом туди-сюди, відлічує плин часу, інколи зупиняється «З поглядом довгим, мов дощ» (вірші Оно-но Коматі, IX ст.) Дивуючись, хитає головою, розчаровано позіхає, чи емоційно озирається на те, що відбувається на сцені. 

А на сцені – емоційна турбулентність. Шановні глядачі, забудьте про уявну «солодкість» романтики! Пристебніть ремні і концентруйте свій життєвий досвід, бо там, на сцені, ви побачите про кохання все – від юнацьких пересторог, випробувань батьківством, коханцем (епатажний шик від Владислава Детюченка), науки домострою, коннекту самозакоханих нарцисів, трагедії розриву – до приголомшливо-щасливого екстазу двох, хто злилися, мов біблійні персонажі, дві плоті в одну плоть. 

Еротична хореографія Раду Поклітару – філігранна, блискуча, неповторна в деталях і різномаїтті виразів, і в кожній зі сцен набуває нової віртуозності. Здається, що протягом життя, спектакль за спектаклем, Раду Поклітару створює власну Хореографічну камасутру, яка вже схожа на омріяну легенду. Адже це той естетичний і культурний рівень творення, і той, мабуть єдиний та унікальний за наших часів Майстер, з яким ваша душа жодного разу не відчує навіть натяку на пошлість,  попсову цвіль, жорстку агресію – натомість, всякий раз ви наповнюєтесь незрівнянним відчуттям правди, живої енергетики і досконалої краси відвертих стосунків. 

Майстерність двох солістів на сцені виглядає бездоганною: Вона (Олена Салтикова – віртуозна пластичність танцюючого полум’я!) та Він (Заслужений артист України Артем Шошин, справжній маг перевтілень!) перебувають нон-стоп в карколомному темпі образних трансформацій. 

«Дев'ять побачень» – то низка драм, комедій, гротесків, пародій, трагедій, ілюзорних фентезі, побутових байок, і романтичних легенд – про кохання. І вражаючими виглядають лірична і трагічна кульмінації цього циклу побачень – №8 (Blind,Сліпий) та №9 (Separation, Розділення). 

…Танули звуки Мі мінорної Прелюдії №4 і зустрічалися двоє: Він, сліпий, що своє кохання пізнає і тримає обережно,  на кінчиках  пальців – і зачарована Вона, бо трепет любові перетворює жінку в безцінну коштовність, теплу і сяючу ніжністю.

Я дивилась на сцену і раптом згадала про те, що через все життя Шопен проніс дивовижну дитячу звичку – грати на фортепіано в повній темряві, неодмінно гасячі всі свічки… Пам’ятаєте, як в «Маленькому Принці» – головного не побачити очима, зряче тільки серце?..

І коли кришталева чистота розлетілася вщент від трагічної ходи акордів До мінорної Прелюдії №20, і закохані, заплутані в натягнуті канати, в нелюдському напруженні намагались наблизитися одне до одного, перед очима постала історія розриву композитора із Жорж Санд. Геніальний Шопен був настільки зламаний нею, що останній рік життя навіть не міг писати музику. Писав листи: «Я ані турбуватися, ані радіти вже не в змозі – зовсім перестав будь-що відчувати – тільки животію і чекаю, щоб це скоріше закінчилося».

І мов літня злива, що змітає бруд, омиваючи і напуваючи кожну клітинку, увірвалася щасливою пристрастю справжнього кохання Фінальна 24 прелюдія Ре мінор. І сталося несподіване: вперше за весь спектакль, що відбувався в умовній кімнаті, щаслива пара вилетіла геть, гримнувши дверима, у новий простір. Світ за мить змінився!..  Персонаж равлик-жінка раптом зламав свою одвічну траекторію маятника в ретро-годиннику, і зайшов у глибину сцени, в пусту кімнату. Сів на табурет, що не вистигнув від пристрастей, зухвало кинув свій дирчастий шлейф з квітами – на стіл, і замислився, барабанячи пальцями в очікуванні… Жива картинка Часу, що завмер в ту мить, коли в життя прийшло справжнє кохання! Іронічно-добра посмішка Автора. Промовиста ілюстрація відомих слів: «Зупинись, миттєвість, ти прекрасна!»

Схоже, кожен з глядачів, дивлячись на театральну завісу, що закривалася, був з тим абсолютно згодний: Нехай час почекає! 

Анна АРХИПОВА

Kyiv daily