— Раду, почнемо з того, що «Київ Модерн-балет» ввійшов у 15-й сезон. На десятиріччя ви розказували, що на сцені тоді була з першого складу «Кармен.TV» лише одна людина. Який колектив нині?
— Так і залишилося насправді. Людина, яка була тоді в складі «Кармен.TV» iз першого складу, — Дмитро Кондратюк. Він і зараз працює в театрі. Так що це наш найвірніший, найдосвідченіший, чудовий артист. Дуже багато молоді прийшло, і вже в цьому сезоні трупа трохи збільшилася. На період створення вона нараховувала 16 артистів, а зараз — 22. Я б хотів, щоб було більше артистів у трупі. Оскільки балет — мистецтво, на жаль, травматичне, в будь-якому випадку завжди краще мати запас, щоб не було термінових вводів.
— Коли і чому у вас виникає бажання переробляти класичні сюжети, починаючи з «Кармен.TV»?
— Думаю, мою творчість можна поділити на дві частини: перша — переосмислення класичних сюжетів, класичних балетів, а друга — робота з літературною першоосновою. «Кармен.TV» неправильно відносити до класичного балету, тому що класичної версії не існує. Найвідоміша — це версія, яку виконувала в 70-х роках Майя Плісецька. Однак це відносна класика все-таки, і це було досить недавно. У нас у репертуарі театру є всі три балети Чайковського — «Лускунчик», «Лебедине озеро», «Спляча красуня» і «Жізель» французького композитора Адольфа Адана. Я думаю, на цьому практично всі наші переробки класичних сюжетів і закінчуються.
— Є ще «Вій».
— «Вій» узагалі не має стосунку до класичного балету. Проте якщо ми говоримо про літературну першооснову для балету, то в принципі балетна вистава не є безсюжетною. Вистава, створена на літературній основі, просто сюжетна балетна вистава; це не переробка. Мені подобається мати справу з літературою, я дуже вибагливий, коли вибираю літературне першоджерело. Коли згадали «Вія», так у нього ідеальна літературна першооснова, тому що вона надзвичайно емоційна. І там змішується фантасмагорія і реальний світ. Тобто для балету чудова літературна першооснова.
— Нині працюєте над балетом «Маленький принц».
— У творі Сент-Екзюпері не настільки все зрозуміло, головна сюжетна лінія «Маленького принца» не настільки очевидна, вона пунктирна. Тут більше значення мають слова, афоризми, метафори, які закладені в сюжет... Наразі переді мною стоїть завдання, зокрема, яким чином ці метафори, ці чудові філософські думки, які максимально дитячою мовою намагається до нас донести письменник, показати мовою сучасної хореографії; яким чином віднайти хореографічний еквівалент цього всього. «Ти відповідаєш за всіх тих, кого приручив», — абсолютно приголомшлива думка. Уявляєте, настільки непросто знайти хореографічний еквівалент цьому. Ось це те, чим я нині займаюся. Люблю виклики в принципі, і я сам придумав, що буду робити «Маленького принца», тому гріх скаржитися, адже ніхто мені його не нав’язував. Мені дуже цікаво розгадувати цей ребус, боротися з непростими завданнями, справлятися з ними. Ми з вами спілкуємося в той період, коли я займаюся постановкою нового балету щовечора.
— Щоразу ідеї нових постановок до вас приходять у незвичайних місцях. Де зароджувався «Маленький принц» Раду Поклітару?
— Я не можу вигадувати новий балет, перебуваючи в офісі, це правда. Зазвичай для того, щоб сісти за створення вже якоїсь режисерської експлікації, зафіксованого свого бачення вистави, мені треба кудись поїхати або принаймні щось змінити, відрізати себе від звичного існування. Раніше в юності цього не було, зараз став вибагливiший, але це триває вже декілька років. Наприклад, «Лебедине озеро» було придумано в Голландії, курорт поблизу Гааги. Якщо немає можливості поїхати далеко, то «Сплячу красуню» я придумав у Ворзелі, там зняв номер у готелі і поїхав iз Києва. «Маленького принца» придумував у чудовому грецькому місті Лутракі. Це курорт поблизу Афін, на березі Коринфської затоки. Одне з моїх найулюбленіших міст у світі, дуже маленьке, провінційне, затишне. Я сидів за комп’ютером, було дуже холодно, це був листопад місяць, минулого року, і був абсолютно не сезон, але я морж, і купаюся в будь-який час у морі. Тим більше що це Середземне море. І тому, в перервах зародження ідей нової постановки, я бігав зануритися швидко, щоб освіжитися. Я сидів у маленькому патіо, наді мною висіли вже практично напівзгнилі апельсини... І з ноутбуком на столі я створював новий файлик (кожного разу це файл «Думки по проєкту») — «Маленький принц».
8-річний Моцарт — це Маленький принц
— Чому саме на цей твір випав вибір?
— У мене в «заначці» постійно є якісь найулюбленіші речі зі сфери мистецтва, які вразили мене: музика, літературний твір, — усе що завгодно. Вони в мене лежать, до них я довго не можу доторкнутися, бо не знаю як. Цього разу була та сама історія. Я абсолютно випадково для себе відкрив музику маленького восьмирічного хлопчика, на ім’я Вольфганг Амадей Моцарт. Коли я почув його перші симфонії, був просто вражений тим, що він почав писати музику у 8 років... За нинішніми мірками це другий клас школи, коли реально в більшості дітей у голові нічого немає, окрім ігор і спілкування з однолітками. А Моцарт у такому віці писав геніальну музику. Тобто абсолютно очевидно, що він був генієм. Ця музика мене підкорила, і я довго думав над тим, що ж це може бути, навіть почав робити традиційний файлик «Думками по проєкту» і балет мав називатися «Дитинство». Я хотів воскресити все, що було в моєму дитинстві, якісь спогади, якісь ностальгійні речі, і потім раптово в одну прекрасну ніч... У мене ніколи не було нічних прозрінь, це вперше в моєму житті: раптом зрозумів, що маленький Моцарт, маленький хлопчик — це буде Маленький принц.
— До музики Моцарта ви доєднали українські колискові.
— Я прикріпив до музики Моцарта українські акапельні колискові в абсолютно дивовижному виконанні Марії Пилипчак. Ми вже подружилися з нею. Марія була на наших виставах. Чудова жінка, фанат українського фольклору і вона, звичайно, дуже багато робить для того, щоб він не зникав. Надзвичайно прикро, коли зникає культура: співу, культура танцю зокрема. Марія Пилипчак усе це збирає, поширює, фіксує для майбутніх нащадків. Усього цього про неї не знав, коли вперше почув її голос, який мене вразив до глибини душі. Неймовірне поєднання музики Моцарта та українських колискових пісень — й абсолютно геніальною вийшла музична партитура постановки.
— Яким було дитинство Раду Поклітару? Коли почали знайомитися серйозно з музикою?
— У чотири з половиною роки мама мене відправила вчитися балету. Музика прийшла в моє життя пізніше. У нас удома був програвач і були вінілові диски. І якось я сам, коли був дитиною, підсів на класичну музику. Потім у моєму житті сталася знаменна зустріч, коли навчався в Пермському балетному училищі, моїм наставником був Юрій Михайлович Сидоров. Людина, яка є одним iз найбільших колекціонерів платівок у Пермі. Ними були заповнені по шафі у кожній iз чотирьох кімнат квартири. Зараз він компакт-диски купує, тоді їх ще можна було знайти. Наприклад, диски Карузо з кінця ХІХ століття, такі товсті вінілові диски. На одній стороні була одна арія у виконанні Карузо, а на другій — гравіювання у вигляді янголят. Десь півроку я прожив у Юрія Михайловича та його дружини вдома як прийомний син, можна сказати. І за цей час пройнявся класичною музикою. Це мої перші університети такі були. І коли я приїхав до Мінська й вступив до консерваторії на кафедру хореографії, я просто вже поглиблював свої знання у цій сфері. І тому, звичайно ж, у своїх виставах використовую музику класичну, а також сучасну або аж до епохи бароко, або й ще давнішого періоду. Я ще люблю фольклор. І в спектаклі «Маленький принц» поєдналося все, що я люблю: фольклор і класична музика.
— Що зі свого дитинства ви хотіли перенести в балетну виставу?
— Моє дитинство було поділено на дві частини. До 10 років я жив у родині життям звичайної дитини, ходив до школи. Я дуже мало пам’ятаю з цього періоду. Не пам’ятаю жодного імені своїх однокласників (у мене взагалі погана пам’ять на людей). У 10 років приходить вік майбутнього артиста балету, коли необхідно отримувати професійну освіту. З огляду на те, що мої батьки закінчили титульні балетні школи Радянського союзу (батько — Ленінград, а мама — Перм), вирішили, що я теж повинен вчитися не в Кишиневі, де мало шансів отримати нормальну балетну освіту як раніше, так і зараз. І от мене почали прилаштовувати в різні балетні училища. Покидало мене будь здоров по Радянському Союзу за перші три роки. Я навчався в Московському балетному училищі, навчався в Одеській балетній школі, пів року довелося перекантуватися в Кишиневі. Врешті-решт, після невдач поступити до Ленінграда та Києва я в підсумку поступив у Пермську школу, яку й закінчив.
Із 10 років моє дитинство, у звичному розумінні, закінчилося. Розпочалося дитинство балетної дитини. Це — інтернат, це далеко від дому, це вже у 8.15 — урок класичного танцю, а остання репетиція закінчувалася не раніше дев’ятої вечора. Незважаючи на такий напружений графік, цей абсолютно чудовий період згадую з ностальгією. Тоді відбулося становлення мене як особистості, як професіонала.
— Кого з героїв побачать глядачі у балетній постановці «Маленький принц»?
— Із героїв, які в нас залишилися з книжки, є Маленький принц, Льотчик, Роза, Змія, Лис, будуть мешканці планет, буде потяг, буде літак — це все окремі герої.
— У ваших постановках завжди цікаві костюми. Хто цього разу їх створював?
— Цього разу за костюми відповідає вже далеко не дебютант у нашому театрі — чудовий друг Дмитро Курята, раніше очільник відділу стилю телеканала СТБ і автор костюмів до серіалу «Кріпосна».
— Ваше творче життя останнім часом не перетинається з телебаченням.
— Ніяким чином телебачення не перетинається зі мною. «Танцюють всі» закрилося. Я не дуже люблю брати участь у неформатних для себе шоу, наприклад у шоу «Мастер Шеф». Те, що пов’язано з мистецтвом, з танцем, — будь ласка, але таких пропозицій не надходило. Залишилося ще шоу «Танці з зірками», але туди мене не кличуть.
— Постановка «Маленький принц» стала одним iз переможців грантового конкурсу Українського культурного фонду. Чому вирішили подаватися?
— Про Український культурний фонд знають усі. Це практично єдиний спосіб отримати реальні гроші для реалізації проєкту. Слава Богу, що було створено цю організацію. Ми не могли подаватися торік на «Вія», тому що, за умовами УКФ, юридична особа-претендент має існувати не менше двох років. Якщо говорити про театр, то цього року нам виповнюється п’ятнадцять років, а де-юре на той час ми, за документами, — як окремий незалежний театр — мали лише півтора року. Загалом ми тепер починаємо відлік нашої історії з 2005 року. Саме тоді у нас був пілотний проєкт Le forze del destino («Сили долі»), створений на замовлення фонду мистецтв Володимира Філіппова. Ми вирішили додати його до нашого літочислення. Якщо без нього — то ми фактично викреслюємо рік чудової сторінки своєї історії. Стосовно «Маленького принца»: ми виграли грант, і мені було дуже приємно, що за кількістю балів експертів ми були далеко попереду всіх інших проєктів, які з нами брали участь в одній номінації. І, звичайно, я вже зараз думаю над ідеями нового проєкту на наступний рік, щоб продовжити нашу співпрацю з УКФ.
— Як просто впоратися з бюрократичними тонкощами подачі грантової заявки?
— Слава Богу, що я зараз не один на барикадах. Ми з вами зараз спілкуємося в кафе на вулиці, тому що в офісі працюють 5 осіб. У тому числі над «Маленьким принцом», над тендерною документацією, над балетним валом. Я головний балетмейстер театру «Київ Модерн-балет», а директором-художнім керівником є Володимир Меленчуков. І вся робота з документації по роботі з УКФ ведеться за його дорученням. Від мене для цих документів потрібен був лише творчий синопсис, невелика літературна частина. А далі то робота нашого офісу, нашої команди.
— Карантин відмінив багато показів вистав «Київ Модерн-балету». Куди не поїхали по світу?
— Дуже багато гастрольних поїздок було скасовано. Зокрема, в такі чудові країни, в які не знаю, чи ми зможемо поїхати пiсля завершення всіх карантинних обмежень. Планували гастролі до Перу, Монголії, Казахстану, Голландії, Чехії, Естонії, Бельгії, Латвії. Прибалтійські країни теоретично перенесли наш візит на весну, сподіваємося ці гастролі зберегти, зокрема запрошення в Латвійський оперний театр.
— Які прибутки мали впродовж ковідного майже півроку артисти Київського муніципального академічного театру?
— Дуже складний період. І в докарантинній ситуації муніципальні артисти не могли пишатися зарплатою. Загалом артист балету — мегаконвертований товар, популярний де завгодно. Це може бути й шоу-бізнес, це можуть бути якісь західні балетні трупи, а найчастіше — це корабель, шоу-програма. Складно утримувати молодих артистів. Плинність кадрів велика в театрі. На щастя, Україна — це країна талановитих людей, і люди, що приходять на місце тих, що пішли, — це хороші артисти. На кастингу я ніколи не даю слабинку і намагаюся вибирати кращих. Зараз стан трупи дуже гарний. Я працюю над цим протягом багатьох років.
— Відомо, що статус «національний» для театру покращує і фінансовий стан його артистів. Ви ініціювали бажання такої зміни ще раніше. Що на нинішньому етапі?
— Із новим міністром культури Олександром Ткаченком ми знову повернулися до теми статусу нашого театру. Я переконаний, що «Київ Модерн-балет» гідний звання національного — як ніхто інший серед тих театрів, які ще не отримали цього статусу. Головне — необхідно розуміти, в чому сенс статусу національного. В одній сфері мистецтва лише один театр повинен мати статус національного — це первинний зміст. «Київ Модерн-балет» в області сучасної хореографії абсолютний монополіст. Такий величезний корабель, який уже п’ятнадцять років пливе по українському культурному полю і точно має право на цей статус.
— Для театру так само лишається актуальним і питання власного приміщення.
— Я, звичайно, реаліст і розумію, що нову сцену нам ніхто не побудує в цій країні. За весь час незалежності був побудований тільки один Театр на Подолі, і то прибудований. На жаль, Україна не є культурною Меккою. Це я говорю не про людей, які займаються культурою, а про можновладців, від яких залежить багато чого. Величезна кількість уваги приділяється бізнесу, інфраструктурі. А культура завжди залишається на задвірках, за межами навіть периферійного зору топ чиновників. Це дуже сумно.
— До речі, у вас була постановка на музику Мирослава Скорика. Ви не збираєтесь її поновлювати?
— Балет «Перехрестя» на музику Мирослава Скорика — це була ініціатива тодішнього міністра культури Михайла Кулиняка і Міністерства закордонних справ. Проєкт є копродукцією «Київ Модерн-балету» і Національної опери України. На жаль, копродукція — завжди дуже складний спосіб існування вистави. Кілька досвідів було в моєму житті, кожен раз це не мало довгострокової перспективи. З різних причин цей спектакль, який мав успіх у публіки і який, на мій погляд, досить гідно представляв українську культуру, на академічній сцені не відновити. Матеріальна база вистави належить Національній опері, з мого боку були лише артисти. Костюми, декорації, оркестр, сцена, світло — все Національна опера. Від «Київ Модерн-балет» — це хореографія та артисти, які цю хореографію виконували.
«Дев’ять побачень» із Шопеном
— У вас багато найвищих титулів, зокрема звання заслужений діяч мистецтв України і лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Це втішає?
— Мені більше було б приємно, якби оцінювалася робота театру. Я — не мисливець за званнями. Є анекдот хороший: «І він дуже погано спав, начитавшись власної візитки», це точно не про мене. Повертаючись до статусу національного — важливіше, щоб артисти театру отримували звання. Слава Богу, крига скресла, і в цьому році в березні перший артист за всю історію театру здобув перше звання заслуженого артиста України — Артем Шошин. Довгі роки ми подавали наших артистів на звання, і кожен раз документи зникали і все «кануло в Лету».
— За карантин ви підготували ще одну виставу— «Дев’ять побачень».
— Сама ідея історії цієї вистави має давню першооснову. Близько десяти років тому я ставив спектакль для пари Іван Васильєв і Наталя Осипова на замовлення продюсера Сергія Даниляна (один iз найголовніших балетних продюсерів світу), але тоді ця ідея не знайшла свого втілення. Вона полягала в створенні балету на музику Шопена: цикл побачень, де кожен раз — це той же день, те ж побачення, але кожного разу історія розвивається по-іншому, з іншим фіналом. Це камерна вистава: пара артистів і ще один персонаж. Скориставшись карантином, ми доробили цю виставу, зробили її під ключ. Тепер насправді ми чекаємо, коли з’явиться дата і ми зможемо відкрити продаж квитків. Сподіваємося, що це буде десь ближче до кінця листопада, а може, початок грудня. Точно після «Маленького принца», який побачить світ 21 жовтня.
— Чи задовольняє вас онлайн формат? Це буде зйомка кількома камерами?
— Мені цікавіше працювати, коли глядачі є в залі. Але світова тенденція в цілому — це покази онлайн. У мене багато друзів у різних театрах світу, які розповідають, що також працюють онлайн. Скажімо, Nederlands Dans Theater — один iз найкращих театрів сучасної хореографії у світі — до Нового року не пускає жодного глядача до зали, показують все онлайн. Необхідно розуміти, що це вимушена міра. В умовах Українського культурного фонду, з урахуванням пандемії, було прописано, що фінансування отримують тільки ті проєкти, які не передбачають присутність глядачів у залі. Тому ми вирішили змінити форму показу «Маленького принца» на пряму трансляцію. Онлайн-трансляцію нашого балету буде здійснювати чудовий портал OpenTheatre, який вже зарекомендував себе як лідер iз ретрансляції театрального продукту. Ризики мінімальні, ми знаємо, що це професіонали. На тепер в Україні немає кому зробити це краще, і результат повинен бути чудовим. Доступ до прем’єри «Маленький принц» зовсім вільний, вже йде реєстрація. Онлайн-аудиторія значно більша, ніж аудиторія, яка ходить до театру. Сподіваємося, що наш балет подивиться більше глядачів онлайн, ніж вміщує глядацький зал, хай і майже на 2 тисячі глядачів.
Валентина Самченко
--
