Кравець хореографічної тканини Раду Поклітару разом із сучасним українським композитором Олександром Родіним подарував Україні нову прем’єру - балет «Вій» за мотивами однойменного твору Миколи Гоголя у виконанні «Kyiv MODERN-BALLET». Режисер-хореограф вперше на сцені береться розгадати український міф українського письменника, натомість видобуває із знаного зі шкільної програми твору універсальну космологічну притчу. Натомість Олександр Родін створює самобутнє музичне полотно, що своєю, ніби містичною, гармонією проводить за ті грані нашого всесвіту, які ми не здатні осягнути самостійно. Музика Родіна стає свого роду п’ятим чуттям для глядача, що відкриває потаємну гоголівську суть.
Нав’язана відомою екранізацією твору з Леонідом Куравльовим та Наталею Варлей інтерпретація, глибоко вкарбувала «Вія» як першу радянську історію жахів. Така собі казочка про легковажного бурсака-малороса Хому, що постраждав через своє зухвальство і недалекоглядність від чар відьми-панночки. Однак ні в школі, ні в кіноінтерпретаці не було роз’яснено мотивів, чому ж доводиться нести покарання Хомі. Тільки через те, що апріорі втілення зла відьма виконує свою традиційну чорну брудну роботу, як і вся та нечисть, що знаходиться в її підпорядкуванні? А чи не надто це просто і банально для такої непересічної творчої літературної особистості, як Микола Гоголь? Саме такі питання лишались без відповіді особисто в мене, допоки філологічна доля не змусила заглибитись у численні наукові візії творчості українського письменника.
Він - син не менш талановитого батька Василя Гоголя, що писав українською мовою п’єси для театру Дмитра Трощинського, в якому ж і сам грав. Микола був викоханий з дитинства в атмосфері творчості і неабиякій глибині народознавства, яке передав йому батько завдяки своїм творам, що потім стануть першоджерелом знаменитих історій Миколи Гоголя про магічний край Полтавщини. То ж невже казочка-жах «Вій» - це лише інтерпретація тих самих батькових народних переказів? Якби не так!
Раду Поклітару звертається у своїй постановці до Гоголя, як до найбільшого українського містифікатора, темного генія, вправного психоаналітика та філософа, що, ніби Карл Юнг, дивиться на світ крізь призму психологічних демонів та міфологічних архетипів. Вій, звісна річ, - це не буквально дідуган з довжелезними віями з народнопоетичної творчості, задача якого жахати слабких і невпевнених у собі; це навіть не історичний половецький хан Буняк, який за повір’ями міг одним тільки поглядом знищити ціле місто; це навіть не скіфський бог смерті і темного потойбіччя. Для Гоголя і Раду Поклітару – це квінтесенція всесвітнього зла, гріха, пороку, що знаходиться всередині кожного з нас і акумулює свої сили за найменшої нагоди, коли душа поступається темним силам.
Режисер постановник разом з художником по костюмах Дмитром Курятою, що створив візуальний універсальний код героїв, не спекулюють на темі української народності твору (прямій інтерпретації народного костюму), а презентують позачасовий і позатериторіальний міф про людську душу завдяки сучасним костюмам, які грають на контрасті базових кольорів-символів: чорного, червоного, білого. Поклітару до самого тексту ставиться з усією відповідальністю і тактовністю, стає не перекроювачем досконалого, а співавтором – рівний з рівним. Навіть введений балетмейстером новий персонаж – дівчина Хоми, тільки підсилює бінарну антитезу добра і зла, світлого і темного. Протиставляючи Панночку (Олена Салтикова) та Василину, підкреслює гоголівський задум. Брутальні залицяння відвертають від Хоми його дівчину, проте він без краплі суму одразу приймає залицяння Панночки, яка невдовзі за Гоголем його «осідлає», підкорить, знищить.... А чи знищить до кінця?
Хома – гульвіса, безвідповідальний і поверхневий бурсак, як і більшість його побратимів. Владислав Детюченко у своєму хореографічному малюнку підкреслено демонструє його нарочиті молитовні пози під час навчання, що свідчить про те, що кожна молитва – це лише вимушена умовність бурсацької науки, коли вона не підкріплена роботою душі. Співчуття тих бурсаків - 12 апостолів, перед тим як вони відправляють Хому на відсів, ніби на плаху, теж виглядає награним, адже не болить те, що тебе не стосується. Раду Поклітару вперше використовує в своїй постановці 3D відеомаппінг, який створила Ольга Нікітіна, що стає не просто домінантою сценографії, а повноцінним живим персонажем. Глядач опиняється поза матеріальним світом і спостерігає за слабкою людиною, якою рухає Рука невидимої сили, перетворюючи Хому на підконтрольну маріонетку.
Вій – це фізичний вияв гріха, а в Хоми їх ціла сукупність: пияцтво, перелюбство, марнославство, врешті решт, бажання легкої наживи і грошей, що летять з рук Сотника, як плата за майбутню роботу. «Люди гинуть за метал…» - як промовляв у своїх куплетах Мефістофель в опері Гуно «Фауст». Тут, як і в класичному сюжеті Гете, йде боротьба за душу не на життя, а на смерть. Тільки тут править бал Вій, що живе в найтемніших кутиках душі. Артем Шошин, що втілює в собі образи Сотника та самого Вія, прописує хореографічним малюнком той характер, що і властивий людині у чорному френчі – його вирізняють від інших персонажів чіткі з певною часткою академізму рухи. Зло завжди вираховує все по-офіцерськи точно. Він і вона, Панночка, коханці зла, недаремно вони зливаються в любощах, а Панночка, приймаючи з рук Вія прикрасу-ошийник, стає його вірною слугою.
Пропаща душа, така як в Хоми, має право на прощення, доводить режисер. Тому вся мізансцена з відспівування відьми – це протистояння світлого «Я» бурсака, що виходить душею зі свого тіла на битву з власними демонами. І ось де молитва – це вже не лише текст, а право на порятунок, зброя світла. І навіть, якщо доведеться загинути, це буде лише смерть фізична, а душа здатна здійснятись вгору небесними сходами. Саме завдяки цій коді Раду Поклітару виступає своєрідним адвокатом Хоми, залишаючи йому шанс очиститись, адже, як казав Джонатан Свіфт: «Піднятись до неба – ось робота! Піднятись до неба – ось це труд». І дійсно Хома доклав максимум зусиль, щоб вбити в собі Вія чим і заслужив на «світло».
Раду Поклітару вкотре стирає межі заяложених стереотипів й умовностей, для нього немає правил і кордонів, коли йдеться про мистецтвотворення, коли завдяки народженню нового музичного полотна Олександра Родіна, сюжет Гоголя оживає на балетній сцені.
Рецензія: Даша КАШПЕРСЬКА
Детально: PRO Театр
--
