Постановку «Маленького Принца» здійснено за сприяння Українського культурного фонду. Перші глядачі вже змогли побачити її онлайн, а незабаром – повноцінне сценічне втілення...
В одному з провінційних французьких містечок я побачив вигадливо задекорований вхід до дитячої бібліотеки. На корінцях книг, що його прикрашали, були позначені імена Бальзака та Екзюпері. Таке сполучення може здатися трохи перебільшеним для того, хто не знає про неймовірні наклади «Маленького принца». Антуан де Сент-Екзюпері уславив Францію, бо його книга стала світовим бестселером. Її було перекладено всіма відомими мовами, в тому числі, хореографічною, як на мене, найбільш зрозумілою з усіх мов.
З численних інтерпретацій, зроблених за твором Екзюпері до Поклітару, можу привести щонайменше два приклади різноманітного сценічного утілення балету. У Мюнхенському театрі на Гертнерплац Ханс Хеннінг Паар поставив його на вишукану, але дещо споглядальну музику Еріка Саті, земляка Екзюпері. Було дивно побачити дитячий балет у стилі контемпорарі та контактної імпровізації (так, наприклад, вирішені дуети Льотчика та Маленького Принца). Але таким чином у Космос поринути неможливо. Отже з романтичними польотами у виставі проблема, і з бажаною балетною класикою теж. Краще за всіх запам’яталася гнучка Змійка, винуватиця загибелі головного героя.
Французький хореограф Йохан Нус у 2016 році поставив «Маленького Принца» на харківській сцені. Тут класики було навіть багато, а музики, що пасує стилістиці твору – замало. Хореографія теж була невідповідною. П’яниця вправно виконував балетні трюки, які й тверезому віртуозу не подолати. Змійка зовнішніми формами та пластикою пародійно була схожа на крокодила, а Маленького Принца танцювала переодягнена класична балерина. Тож достеменна театральність видовища накульгувала, ідея твору була мало зромілою.
Задум Раду Поклітару та його мистецький продукт, як завжди, підкорюють стрункістю та довершеністю. У цій не по дитячому сумній історії філософія тільки замаскована під казку. І усе в ній визначає музика.
У першій частині балету, «симфонії дитинства» – це твори маленького Моцарта, якого Поклітару пов’язує з долею Маленького Принца. Як писав Екзюпері, «різниця між дітьми та дорослими у тому, що дорослі у всьому шукають щастя. А діти його у всьому знаходять»... (у виставі крім музики Моцарта лунають українські колискові у виконанні Марії Пилипчак). У другій частині балету, коли головний герой дорослішає, звучать теми більш зрілого композитора, ніби просякнуті справжньою тривогою за долю головного героя.
Поклітару якось зізнавався, що для нього дитинство – це взагалі прекрасна та чиста країна, звідки дітей вичавлюють дорослі. І, мабуть, тому Фатумом у творі Раду Поклітару стає не підступна змійка, а саме той біблійський Змій (його з чарівною невідворотністю виконує Мішель Фондю), який спокушає людину відійти від безвинного блаженства існування до гріховності та страждань. Але, мабуть, найскладніше завдання у артиста Дмитра Кондратюка, який грає не тільки Льотчика, а й мешканців усіх планет, до яких потрапляє Маленький Принц. У цьому калейдоскопі миттєвих вдач він обирає найхарактерніше, аби втілити бліц-портрет кожного зі своїх непересічних персонажів (Король, Ділок, П’яниця та багато інших).
Філософія Поклітару є далекою від настирливого моралізму та традиційної сентиментальності. Власне, астероїд Маленького Принца – це і є місце, де можна поставити чайник на вулкан, прибрати її невелику територію за допомогою метіли, схожої на гітару, та полити дивовижну Троянду, у яку справді не можна не закохатись (Олена Салтикова). Власне все, як у творі Екзюпері: прокинувся, привів себе до ладу, тож наведи його на всій планеті.
Маленькому Принцові, яким виглядає Артем Шошин, не дивлячись на його недитячу статуру, пощастило відтворити еволюцію від наївного «зоряного хлопчика», який хоче дізнатися, для чого зорі світяться, – до жертви драматичних колізій та невблаганних викликів долі. Дуже органічною в цьому розумінні є сцена між Маленьким Принцом та новим другом, з яким він хоче товаришувати – Лисом (Ілля Мірошніченко).
Феєричний відеоконтент Ольги Нікітіної настільки захоплює візуально, що може позмагатися із власне хореографічним малюнком Раду Поклітару, а у деяких епізодах навіть виходить наперед у творчому змаганні з автором костюмів Дмитром Курятою. Хореограф динамізує кожний епізод дії за допомогою єдиного руху групи учасників, відтворюючи чи то авіатрощу літака (сумна алегорія нещодавніх подій біля Чугуєва) чи то вигини голови Змія на чолі масивної та рухливої маси, що уособлює в цілому тіло Змія. Щось подібне ми вже бачили у попередніх роботах Поклітару, наприклад, у вражаючих польотах «Вія». Але це і є відпрацьований та добре впізнаваний «фірменний» стиль Поклітару, який відразу вирізняє його з-поміж пересічних балетмейстерів. Без зайвого пафосу він показує рукотворне втілення мрій про політ – десятки паперових голубів, яких ми теж пов’язуємо з епохою дитинства.
Раду Поклітару у якомусь із відвертих інтерв’ю сказав, що не вміє створювати вистави для дітей. Таке цілком ймовірно. Хоча існує ще одне прописане на практиці правило. Для дітей треба писати також, як для дорослих, тільки краще... Напевно, це ж стосується створення балетів, що довів своєю новою роботою керівник «Київ Модерн Балету».
Олександр ЧЕПАЛОВ, заслужений діяч мистецтв України
Газета "День": №203, (2020)
--
