Вечір одноактних балетів: «ДискриміНАЦІЯ» та «Завтра» перенесено на травень Детально

Раду Поклітару: «Я створюю свій світ, бо більше нічого не вмію робити»
Чт, 13 липня 2023, 13:10

Раду Поклітару: «Я створюю свій світ, бо більше нічого не вмію робити»

Майстер хореографії щоразу дивує публіку своїми приголомшливими витворами, у глядачів виникає закономірне запитання: «Як це йому вдається?». Бажання хоч трохи прочинити двері творчої кухні привело Kyiv Daily до Київської опери на Подолі.

Наскільки війна призупинила ваш творчий процес?

— Вона його швидше видозмінила. Перші пару місяців, звичайно, було повне припинення, а потім він відновився, просто набув іншого формату. Раніше це був лише театр «Київ Модерн-балет». Зараз додалися численні різноманітні європейські театри. Диференціація ризиків.

Це тільки ви так працюєте, чи інші ваші артисти також?

— Я ставлю вистави у різних театрах, і артисти беруть участь у різних європейських концертах. І постійно приїжджаю до Києва, тут роблю нові вистави.

А в яких країнах?

— У Болгарії, Латвії, Чехії, Хорватії. Поки так. Постійно з’являються нові проєкти. Є мега популярні художники, у яких все розписано на 10 років уперед. Мені достатньо мати плани на рік уперед, щоб я відчував себе емоційно більш-менш спокійно.

Які зараз є постановки?

— Різні. Є дві версії. Це або спектаклі-перенесення — з моїх старих балетів, або — в окремих випадках — мене просять зробити щось нове, і я роблю. Ось зараз, наприклад, працюю у національному театрі Брно, у Чехії, із чудовою балетною трупою. Там буде вечір одноактних балетів, і, окрім роботи вашого покірного слуги, будуть постановки двох метрів сучасної хореографії – Іржі Кіліана та Начо Дуато. Вони, звичайно, роблять перенесення, а мені сказали, що треба зробити нову виставу.

І що ви робите?

— Балет називається «Хвилі». Під суміш музики Йоганна Себастяна Баха та народної акапельної української пісні. Така «штучка» на пів години.

Ви взагалі часто користуєтесь творами класиків.

— Класика чи фольклорна музика. Я не маю інших натхненників серед музики. Можливо, ще бардівська пісня гарної якості. Але це є максимум. На жаль, у мене жодної творчої ерекції не викликає попмузика, естрадна і таке інше.

А джаз?

— Джаз — один із моїх прогалин в освіті. Мені подобається Армстронг, Фіцджеральд, але це все. Сучасний джаз взагалі не розумію, бо не знаю.

Хто з українських композиторів вам подобається?

— Я мав неодноразові творчі зв’язки з українськими композиторами. Ми робили свого часу із Мирославом Михайловичем Скориком великий балет «Перехрестя» на сцені Національної опери України. Мирослав Михайлович був за пультом три його скрипкові концерти, і грали три скрипалі-віртуози українського походження з різних країн світу. Дуже симпатична копродукція «Київ Модерн-балету» та «Національної опери України». Досі багато хто шкодує, що вона більше не йде. Але у копродукції дуже маленька живучість, бо складно координувати роботу двох різних театральних колективів чи оркестру та колективу. Але це був проєкт, яким я пишаюся. І попрацювати з таким маестро, як Мирослав Михайлович – це велика честь для мене. Він виявляв бажання попрацювати ще, і якби не його смерть, з’являлися б ще якісь наші спільні роботи.

Багато постановок з Олександром Родіним, і мені хочеться працювати ще. Це мій друг (Саша, вибач, можна я тебе назву другом? А то скажеш, що я фамільярничаю). Ми зробили виставу «Вгору по річці» з розповіді Фіцджеральда про Бенджаміна Баттона. І спеціально для мене особисто Олександр написав балет «Вій». Він іде зараз у нас, і нещодавно була прем’єра у Латвійській національній опері у Ризі. Легендарний театр!

Як приймають?

— Відразу після прем’єри всі квитки були продані до кінця сезону. Закриття сезону у них було 16 червня, і не було жодного вільного місця. Так що – добре.

Ця постановка була не з «Київ Модерн-балетом»?

— Так, я свого часу зробив спектакль і для театру «Київ Модерн-балету», а потім прийшло замовлення з Латвійської опери на перенесення цієї вистави туди. У Києві ми працюємо під запис, а там лише живий оркестр. І це величезна проблема, тому що вистава побудована у плані сценографії на відеопроєкції, і це постійна ідеальна синхронізація відеоряду та звучання музики, а з живим оркестром цього досягти неймовірно важко. Тому головною проблемою була не хореографічна, не музична, а саме технічна – як це синхронізувати. Тепер я знаю про це все. І друге. Трупа в Латвійській опері набагато більша, ніж «Київ Модерн-балету». Тому Айварс Лейманіс, художній керівник балету у Латвії, попросив мене збільшити склад. Там іде гранд-версія.

Багато творців на тлі жахливих подій, що зараз відбуваються в Україні, створюють, як кажуть, твори «в тему». Ви не мали бажання створити щось подібне?

– Ніколи не було бажання бути максимально актуальним. Я просто не вмію, мабуть. Якщо мої колеги можуть створювати балет прямо на актуальну тему, я просто знімаю капелюх. Молодці! Балет, мені здається, не дуже публіцистичний сам собою. Він емоційніший, більш узагальнений, більш символічний, алегоричний. А для того, щоб виник символ алегорії чи метафора, потрібен час, потрібна відстань. Моя перша військова вистава – «Завтра». Прем’єра відбулася у березні місяці.

В цьому році?

— Так. Так ось. Я навіть думав про те, щоб попросити артистів, які мають дітей, записати на диктофони дитячі роздуми про те, що для них буде завтра. І використовувати це як голосовий супровід для танцю разом із музикою Шопена. Я часто з улюблених засіків витягую скарби, над якими довго-довго корпів і не хотів нікому віддавати. І чекав, чекав, чекав. У результаті усвідомив, що скоро вже 52 роки, тому треба їх якось витрачати, можна не накопичувати. Музика Шопена справді геніальна. І коли я вже впритул підійшов до створення вистави, раптом зрозумів, що голоси дітей – це спекуляція. Тому залишився лише Шопен.

У вас під час вистави артисти не просто танцюють, вони видають якісь звуки, ойкають, регочуть

— Для сучасної хореографії це абсолютний мейнстрим: розмовляють, сміються, плачуть, кричать, народжують дітей. Нічого особливого. Це не мій винахід. У класичному балеті всі мовчать. Мало того, більшість класичних артистів балету мають неймовірний акторський затиск. Якщо ти просиш їх щось вимовити чи засміятися, чи заплакати, вони цього не можуть робити, бо протягом 9 років в училищі їх навчають мовчки дивитись на себе у дзеркало. Максимальна тиша у залі. І тому в мене були випадки, коли були просто істерики, особливо у дівчат, вони просто цього не можуть фізично, психологічно.

А чи не було бажання взагалі робити балет без музики, на основі емоцій?

– Як варіант – можливо. Але я дуже люблю музику. Вона мені допомагає, то моя опора. Якщо я не дотягую хореографічне, музика все одно врятує, якщо вона гарна. А хто мене там рятуватиме?

Ви завжди відштовхуєтеся від музики?

— Дуже по-різному. Якщо є сюжет, відштовхуюсь від сюжету. Якщо є музика, відштовхуюсь від музики. Нині Чехов під забороною. Але у нас до війни йшов вечір одноактних балетів «Палата номер 6» та Underground. І цього вечора яскраво представлена діаметральна різниця першого джерела натхнення для вистави. «Палата номер 6» — це точно був спочатку Чехов, а потім я зрозумів, що добре було б використати для нього музику Арво Пярта. А у балеті Underground це був геніальний скрипковий концерт Петериса Васкса. І вже під цей концерт я вигадав сюжет. Правил немає, слава Богу.

Чайковський зараз теж під забороною.

— Будь-яка російська культура під забороною. Дуже складно вигадати правила, які б працювали постійно. До війни Прокоф’єв вважався українським композитором, бо народився і провів дитинство на території України. Донецький аеропорт було названо на честь Прокоф’єва. Нині чомусь його зарахували до російських композиторів. Гоголь, який писав російською мовою, чомусь український. Тобто на цю тему можна сперечатися нескінченно. Заборонено Арама Хачатуряна. Зрозуміло, що працював у Росії, але ж він вірменин.

Так, я до того, що у вас багато балетів поставлено на музику Чайковського.

— Я просто сиджу на березі річки і чекаю, коли, можливо, зміниться течія, і пристрасті вляжуться. Можливо, колись відбудеться реабілітація Чайковського і хтось скаже, що він не мав відношення до нападу 24 лютого. Але я не педалюю, розумію ситуацію: зараз це точно не вчасно. І можу це спокійно пережити, хоча, як на мене, спектаклі хороші. Але я людина, яка поки що може генерувати нові хореографічні спектаклі.

Мій знайомий розповідав, що якось пішов на ваш балет після робочого дня і вже готовий був боротися зі сном. Але коли почав дивитися, просто прозрів. І, не відриваючись, переглянув усю постановку. Ви вважаєте себе людиною, яка змінює світ?

— Ні, я вважаю себе людиною, яка створює свій власний світ. Будь-який художник, залежно від того, скільки йому таланту відпущено Богом, завжди створює свій світ. Трохи менше, трохи більше, трохи цікавіше, трохи нудніше, трохи барвистіше, трохи монохромніше, але це щоразу світ цього художника. Я просто створюю свій світ, бо більше нічого не вмію робити.

В одному інтерв’ю 2019 року ви сказали, що, на жаль, культура не є пріоритетом для української держави. За цей час щось змінилося?

— Ні, звичайно.

І жодних рухів ви взагалі не бачите у цьому плані?

— Зараз просто є рух підтримки української культури, це, в принципі, правильно. Але я вважаю, що підтримка української культури мала бути набагато раніше. Можливо, тоді по-іншому формувався б менталітет нації та всього іншого. Але що маємо, те маємо. А зараз усе спрямоване на війну, в принципі це цілком зрозуміло. ЗСУ та контрнаступ – це наше все.

Творчі люди перебувають у постійному пошуку та процесі навчання. Чому ви зараз навчаєтесь?

— Не знаю, конкретно чомусь не вчуся. Коли ставлю нову виставу, перебуваю у стані сум’яття та невпевненості у собі. Коли був молодим хореографом, завжди був упевнений у собі. А зараз, коли поставив уже 50 балетів із гаком, здається, що будь-яке, що роблю в залі, вже було, вже нецікаво, і я повторююсь. І так щоразу від початку нового проєкту. Я вже чесно артистам зізнаюся, що в паніці. І ми починаємо разом щось творити. Ось зараз відбулося кілька репетиції нової вистави, яка називається «ДискриміНАЦІЯ». Ми виграли грант Українського культурного фонду, розпочали роботу над виставою, прем’єра якої буде 21 жовтня. І ось я пробиваюся крізь музику Генделя та Валентина Сильвестрова і пробиваюся крізь власну невпевненість у собі. Це нормально. Думаю, щойно з’явиться впевненість – це кірдик.

Ви дуже ревно ставитеся до своєї ідеї, чи дозволяєте іншим вкраплятися у процес?

— Я просто вимагаю інших вкраплятися, бо вважаю, що все одно врешті-решт вирішувати мені – що йде в тираж, що не йде. Чесно паразитую на талантах людей, які працюють зі мною разом. Це стосується і художників костюмів, і піар-менеджера, і художника, який оформляє афіші, і, звичайно, артистів, з якими щодня в залі. Вони знають, що можуть пропонувати все, що завгодно. Будь-який артист, який щойно прийшов у театр, може сказати: «У мене є ідея, можна я розповім?». Я вислуховую про всяк випадок, а раптом щось гарне?

Розкажіть про балет «ДискриміНАЦІЯ»

— Поки що особливо нічого розповідати. Це балет в одній дії. Сценограф – Олександр Білозуб. Українські глядачі його знають як головного художника Театру оперети. Це не описує всього спектра талантів Сашка. Неймовірно креативна, екстравагантна людина. Художник костюмів Дмитро Курята – колишній начальник відділу стилю телеканалу СТБ: усі «Х-Фактори», «Танцюють всі», серіал «Кріпосна» – це все він. Молода людина з неймовірно легкою творчою енергією. Ми з ним створили вже багато спектаклів разом. Музика – Георга Генделя та Валентина Сильвестрова, нашого великого майстра. Я дуже щасливий, що він мені дозволив використати його музику. У Генделя питати не треба, а у Сильвестрова треба. Це моє третє звернення до української музики після Скорика та Родіна. Я нарешті доріс до Сильвестрова, і сподіваюся, що нічого не зіпсую. Тому я подивився на всі можливі творчі кластери, які там є, і зрозумів, що єдине, що мене може як художника схвилювати, це підтримка загальносвітових та загальноєвропейських цінностей, боротьба з дискримінацією, сегрегацією, толерантність тощо. І подумав, що, якщо я ставлю балет про дискримінацію, то найлогічніше назвати його «ДискриміНАЦІЯ». Яким він буде – незрозуміло, тому що виліплюється сам собою і непередбачуваний. Не можна вигадати його в голові. Гегель вигадав діалектику, несумісність ідеального та реального. Ідеальний балет, який у тебе в голові, ніколи не збігається з реальною виставою, яка з’являється на сцені. Він зовсім інший. Я вже до цього спокійно ставлюся і дивлюся, як він народжується і набуває своїх рис, які до мене жодного стосунку не мають.

Наскільки особисто вам ця тема близька?

— Ми всі стикалися з дискримінацією, вона досить багатолика. Ти, маленький хлопчик, навчаєшся у балетному училищі, і старшокласники знущаються на тобі – це дискримінація за віковою ознакою. І так далі. Протягом усього життя ти стикаєшся з цим у різних проявах. Багатий – бідний, здоровий – хворий, молдаванин, єврей тощо. У побуті ми постійно з цим стикаємося: хтось їде маршруткою, хтось – «Роллс-Ройсом». Звичайно, коли це досягає якихось критичних величин – стає нестерпно.

Чому у вас часто жіночі партії виконують чоловіки?

– Не часто. Просто іноді треба багато жінок, а у мене їх всього 11. Переодягнув чоловіків, потім подивився – дуже колоритно виглядає. Я сам, до речі, виконував жіночі партії, коли з 1991 до 2000 року працював у Великому театрі республіки Білорусь. І танцював фею Карабос, злу чарівницю Медж. Це партії, які традиційно виконують чоловіки.

Ви зараз себе якось у формі тримаєте?

– На жаль, у мене зараз серйозні проблеми зі здоров’ям. Але я дуже люблю ходити з палицями.

З палицями?

– Так, скандинавська ходьба. Реально багато ходжу. Я маю собаку, супутника цих походів. Мені здається, навіть він каже: «Тато, може, вистачить у такій кількості?».

Великий собака?

– Ні. Буквально перед війною взяв із притулку песика. 10 кілограмів, чудова дворняжка. Зазвичай завжди зі мною.

Навіть якщо кудись їдете за кордон?

– Він постійно зі мною. У моїй машині у Расті позаду величезний спеціальний гамак на три сидіння. Щоб шерсть не летіла, йому було комфортно. Він може лежати, може ходити, робити все, що завгодно. Собака-аристократ позаду, а я — його водій. Ми з ним проїхали дуже багато. Він нормально все переносить, йому подобається мандрувати. У мене найвихованіший і слухняний собака в Києві.

Він танцює?

— Він розуміє з півслова, що треба робити. Я провів якийсь час у Болгарії, і там був такий курйозний випадок. Я йду бульваром із собакою і підходжу до пішохідного переходу. А Расті знає, що коли я підійшов до пішохідного переходу і зупинився, він повинен сісти поряд і чекати, коли я скажу, що можна йти далі. Підходить якийсь літній болгарин (а в Болгарії дуже багато людей похилого віку, що ностальгують за Радянським Союзом) і запитує: «Росія?». Я відповідаю: «Україна». А він дивиться на Расті й каже: «Гарний собака. Дисципліна. Сталін».

Вас війна якось змінила?

— Можливо, я став більш терпимим. Зараз розумію, що артисти, з якими працюю, потребують трохи більшої кількості тепла та розуміння. Там, де раніше жорстко закручував дисциплінарні гайки, зараз п’ять разів подумаю, перш ніж підвищити голос чи змусити щось робити та якось натиснути, бо їм і так непросто. Не факт, що завжди виходить, але намагаюся бути людянішим.

Ви себе колись уявляли зі зброєю в руках?

– Ні. Дивно про це сказати, але мені зараз 51 рік, і я жодного разу ні з ким не бився. Навіть коли був хлопчиком, коли всі довкола билися.

Це принципова позиція?

— Не знаю. Я був величезний. Того зросту, що перед вами сиджу – метр вісімдесят шість – я був уже у чотирнадцять років. А решта були маленькі. І навіщо битися, якщо їх можна просто взяти, підняти та тримати, доки не заспокояться? Такою була форма бійки.

Які свої риси характеру ви вважаєте найсильнішими?

— Я досить організований. Сьогодні їхав до вас на зустріч і запізнювався рівно на одну хвилину. Це катастрофа для мене. Я дуже люблю планувати та практично все роблю в Excel. Там у мене все розписано надовго вперед, навіть за конкретним часом. Воно потім часто змінюється, але мені спокійніше, що це маю. Всі. Більше добрих якостей немає. Решта — негативні (сміється).

Що робить вас щасливим?

— Я люблю подорожувати. Люблю збирати гриби. Люблю готувати, але треба, щоб я на кухні був один, щоб ніхто не заважав. Я, до речі, дуже непогано витримую самотність. Мені ніколи не нудно. Нещодавно 10 днів був у Румунії, у Соваті, намагався підлікувати свої суглоби, спину. Там є чудове місце – геотермальне мегасолене озеро та корисні грязі. Я спочатку думав, що завию: там просто глуш трансільванська! Величезні 20-сантиметрові сліди ведмедів, кабани пробігають повз … Взагалі чудово провів час: я собака, грязі, басейн та масаж. Все, більше нічого не треба. Я сидів там, писав балетики, текстики. Прям добре!

Що буде у новому сезоні?

– У новому сезоні точно буде вистава «ДискриміНАЦІЯ». Потім — відкрию завісу таємниці — я збираюся зробити нову камерну виставу на чотирьох людей на музику мого улюбленого геніального Петериса Васкса. Тимчасова назва «Друзі». Він створюється на замовлення фестивалю Петериса Васкса, що проходить у місті Цесіс. І думаю зробити Петерису такий подарунок на день народження, який буде у квітні. Прем’єра буде там, звісно ж. Поки це все. Але ми ще плануємо, я не монополіст і охоче даю можливість ставити іншим людям у театрі. Думаю, будуть ще проєкти, зокрема новорічний та роботи молодих хореографів. Навіть не знаю, чим я більше пишаюсь – тим, що театр створився і продовжує жити, або тим, що переважна більшість добрих хореографів нашої країни – це вихідці з «Київ Модерн-балету». Величезна кількість хлопців мали можливість тут, з цими артистами, ось на цій сцені робити свої перші проби. Тому що молодому хореографу дуже важливо показувати свою роботу на публіці. Інакше він не розуміє зворотний зв’язок і не може зростати. Я завжди таку можливість давав, і продовжуватиму давати в майбутньому.

Наталія КРЯЖ,

Kyiv Daily