Звернення громадян Детально
Існує певне філософське переконання, що людина народжується геніальною, і могла б такою лишитися, якби не випадкові знайомі, терабайти медійної інформації, соціальне чистилище забобонів, стереотипів й усіляких умовностей. Якби ж то ми вміли очищати себе і маленький світ своєї планети від шкідників, як чистить Маленький принц свою планету від баобабів... В основу свого нового балету «Маленький принц», прем’єра якого вперше в історії Kyiv Modern-Ballet відбулась онлайн, Раду Поклітару поклав одвічну дорослу казку Антуана де Сент-Екзюпері про чисте забуте дитинство.
У «Книзі книг» сказано: «Спочатку було слово». Раду Поклітару ж промовляє: «Спочатку була музика». Саме феномен музики Моцарта-дитини став першопричиною нового прочитання «Маленького принца», чий герой той самий геній, що надзвичайно тонко відчуває як любов, так і фатум смерті. Поклітару девербалізує філософію твору Екзюпері до рівня символічної, образної лексики тіла. Він вміщує в годину дійства передусім емоційну сторону історії, про Маленького, а насправді дорослого, котрий не втратив своє дитинство, принца. Якщо придивитись, то за його наївністю і навіть помилками прихована неабияка мудрість, адже він не дозволяє собі піддатись жодному чужорідному впливу господарів 6 астероїдів, які уособлюють людські пороки і недоліки: пиху, чванство, пиятику тощо.
Хореограф-постановник синтезує в музичній партитурі балету бездоганні гармонії Вольфганга Амадея Моцарта (різних творчих періодів) і українські колискові, які а капела виконує Марія Пилипчак. Здавалося б, звідки могло взятись таке музичне поєднання? Насправді відповідь приховує сама філософія Екзюпері. Музика Амадея Моцарта – саме уособлення мудрої чистоти і космічної гармонії любові, квінтесенцією чого є сам Принц. Колискові – це етніко-музична пуповина, яка пов’язує людину з дитинством. Музика – категорія емоційного несвідомого, і саме вона здатна прив’язувати нашу пам’ять не тільки до людей і місць, але й до давно забутих відчуттів, яким і є дитинство.
Маленький геній у виконанні прем’єра театру Артема Шошина в балеті Поклітару – це проєкція й на Екзюпері-дитину, і на власне «Я-дитину» хореографа і, звісно, на кожного глядача. Балет на сцені дихає багатою хореографічною мовою, яка детально розкриває кожен дует вистави: Принц – Льотчик, Принц – Троянда, Принц – Лис, Принц – Змій. Об’єму йому додає надзвичайно естетична робота авторки відеоконтенту вистави Ольги Нікітіної. Глядач буквально потрапляє в космос, його оточують зірки і планети, коли він разом з Маленьким принцом подорожує безмежним простором. Це той чудовий приклад використання сучасних технологій в театрі, коли відеоконтент жодним чином не заступає першості артистів. Він не стає домінантним головним героєм, одначе перетворюється на місток між глядачем та виконавцями, утворюючи для них спільний казковий світ.
Раду Поклітару доволі обережно, а часом навіть занадто, ставиться до тексту твору, наче намагається не перевантажити дію додатковими сенсами режисерського авторства. Поза тим, він під супровід Adagio Моцарта з Концерту для фортепіано й оркестру №23 вирішує кінцівку по-біблійськи – даючи Змієві яблуко, як інструмент спокуси, а не укус, як інструмент вбивства в першоджерелі. Єдиною ж спокусою Маленького принца стало бажання повернутись до своєї Троянди, і сум за нею, що переростав вже у страх її більше ніколи не побачити – не побачити головне прекрасне, яке він так необачно випустив. Саме це змушує погодитись на останню подорож небом. І не даремно в останній сцені символічно лунатиме колискова зі словами «Спи, Ісусе, спи…». Яким же настроєм зрештою наділений балет? Настроєм дитинства, того періоду життя, коли кожна дитяча емоція (чи сльози, чи сміх) – це катарсичне переживання. Проте Раду Поклітару не був би собою, якби в цьому прочитанні не було відчуття невідворотності і певної загадки, скажімо «феномена Моцарта». Колись у своєму листі до батька Амадей Моцарт писав: «Тату, ви собі не уявляєте, що це значить – кожного вечора лягати у ліжко, не знаючи чи прокинусь я вранці». Ось ця загадка – кожен раз останній, кожен день – це день останньої музики, і тому все, що має відбутись востаннє, мусить бути довершеним і гармонійним, і сповненим енергією чистої любові. З тією любов’ю, з якою Маленький принц сприймає цей світ, і є те відтворення світової гармонії в одній людині, що носить в собі цей феномен – «феномен Принца-Моцарта».
Рецензія: Даша Кашперська
