Килим долі: іронія та драма

Раду Поклітару поставив нову виставу на одну дію «Дев’ять побачень» на романтичну музику Фрідеріка Шопена. А поряд з ним – по контрасту – ще один одноактний балет із назвою «In pivo veritas». Цей іронічний спектакль – парафраз на тему знаменитого стародавнього висловлювання «Істина у вині» Поклітару поставив багато років тому на традиційну ірландську музику. В цілому склалося, як завжди у Поклітару – поруч іронія і драма, смуток і сміх. Як часто і буває в нашому житті.

СМУТОК І СМІХ

У першій частині вечора пиво дійсно ллється річкою, проте перед початком вечірки старий нащадок кельтів, схожий на Дон Кіхота, намагається продемонструвати свою войовничість. Не в змозі впоратися з мечем із-за випитого пива, він надовго засинає обличчям в стіл, уже не звертаючи уваги на танці жвавих молодих парочок. Можливо, чверть віку тому, коли завдяки «Рівердансу» та іншим подібним шоу увійшли до моди ірландські виконавці, Поклітару захотів створити свій варіант запальних танців. Але не став домагатися синхронних дробових рухів, що й досі приводять в екстаз глядачів, а створив маленькі сценки – замальовки, іноді забавні, іноді ліричні, які означають усе що завгодно, тільки не загрозу мечем. Дійсно, як тільки молоді люди одягають короткі картаті спіднички (кілти) і пускаються з подругами у танок, то вже не виглядають воїнами. А пиво дуже доречно підігріває любовні пристрасті і налаштовує на мирний лад. Так Раду Поклітару підтверджує свою унікальну здатність створювати «смислову хореографію», навіть якщо фоном для неї служать завзяті танцювальні мелодії.

До відсутності усіляких табу і наявності «фірмових» прийомів Поклітару я б відніс і костюм провідної солістки, у якої на одній нозі пуантове взуття, а друга залишається босою, якщо не рахувати квітчастої вовняної гетри. Таку відсутність симетрії і «обов’язкових» умов для парадоксального стилю танцю я б взагалі відніс до символів творчості нашого провідного хореографа, який продовжує дивувати в кожній новій роботі. Ну і, як правило, дратувати прибічників здорового глузду у балеті, де його, власне, й не повинно бути.

Ще одна типова риса Поклітару-постановника – принцип «відкидання», що допомагає позбавитися  штампів, стандартних прийомів  і вже апробованих трактувань. Саме тому його художні рішення виглядають свіжо і сучасно. Про це, до речі, говорив ще французький поет Поль Валері: «Митцеві слід відкинути перше, що спадає на думку,  і йти подалі  від буденних асоціацій».

МИНУЛЕ, МАЙБУТНЄ І СЬОГОДЕННЯ ХИМЕРНО ПЕРЕМІШУЮТЬСЯ 

У балеті «Дев’ять побачень» Поклітару звернувся до творчості Шопена, звичайно, пам’ятаючи про те, що до нього були і «Шопеніана» Михайла Фокіна, і «Осіннє листя» Ганни Павлової, і балет «У ночі» Джерома Роббінса і спектакль пам’яті Айседори Дункан Хосе Лімона – усі вони і багато інших були натхненні музикою великого романтика, поета фортепіано. В «соратники» Раду узяв також одного з найяскравіших піаністів нашого часу Григорія Соколова, з яким українські слухачі познайомилися після його тріумфальної перемоги на Конкурсі імені П. Чайковського в 1966 році. Відтоді він став не просто метром, але перфекціонистом, що відноситься до музики як до мистецького культу. Г. Соколов збирає повні зали у будь-якій країні, а запис його виконання прелюдій Шопена, написаних в 1836 – 1839 р. що прозвучав в спектаклі, дійсно сповнений художніх одкровень, які відбилися і в хореографічній партитурі. Прелюдії Шопена взагалі прекрасний привід згадати драматичну біографію композитора, його роман з Жорж Санд, «афористичність» образів  кожної з 24 прелюдій циклу (балетмейстер використав з них дев’ять, для власного трактування найбільш важливих).

Історію  двох закоханих (їх грають і танцюють прем’єри трупи «Київ Модерн-балету» Олена Салтикова та Артем Шошин) Поклітару розповідає не в традиційній оповідній манері, а немов по етапах їхньої загальної долі, що емоційно підказана музикою та її смисловими акцентами. Іноді минуле, майбутнє і сьогодення химерно перемішуються  Це не просто романтичні сплески стосунків, а чуттєві, навіть відверто сексуальні сцени, драматичні фрагменти суперечок і приклади чорного гумору або не зовсім пристойного анекдоту, які варто бачити, але переказувати поза контекстом марно. Тим паче, що виконавець провокаційної ролі «третього зайвого» Владислав Детюченко підносить свого героя з гротеском і самоіронією.

Поклітару – майстер театралізації хореографічної дії: серед шопенівських акордів у нього стає доречним звук закривання дверей, постукування пальцями по столу, горловий крик відчаю, відчуття тяжкості фізичного взаємоіснування (неймовірно, але тендітна танцівниця дійсно тягне на собі партнера). Звичайно, зосереджені глядачі забувають про те, що балет готувався в період локдауну – жодних наслідків душевної загальмованості, енергетика виконавців, втілена через харизму постановника, б’є через край. І так вже майже 15 років, які пройшли з моменту народження в «Києв Модерн-балеті» Поклітару. Своєї черги проходить процес зміни поколінь. А «хрещений батько» колективу меценат Володимир Філіпов у важкий рік знову повернувся до нього на допомогу. Здорово і символічно!

Одна з найбільших удач спектаклю – дует на музику до мінорної прелюдії, схожої на траурний хід. Натягнуті канати утримують закоханих, не дають їм з’єднатися в центрі сцени. І це не умовні балетні рухи, але фізична, реальнай емоційно насичена дія. А за усім цим процесом постійно  спостерігає, щось бурмоче і шкандибає по першому плану сцени якась дивна стара, схожа чи то на Фею Карабосс, чи то на павучку Арахну або богиню долі Парку з клубком пряжі на голові (її талановито утілює Анастасія Добровольська). Як і в попередньому балеті (пам’ятаєте п’яненького від пива кельта), за її допомогою Раду Віталійович теж нам захотів додатково натякнути на щось важливе. І після прем’єри навіть провів із гостями інтелектуальну вікторину: відгадайте, хто ж ця дивна особа? Перемогла, звичайно, та, що вигадала цей зримий образ, художниця вистави Ганна Іпатьєва. Вона й підказала, що такою могла б бути героїня балету у старості: адже ми самі за допомогою усіх сил всесвіту й особливостей власної волі виплітаємо малюнок килиму своєї долі.

Олександр ЧЕПАЛОВ, заслужений діяч мистецтв України

Газета День 
№17, (2021) Рубрика: Культура