Побачення з Шопеном | Прем'єра "Дев'ять побачень" в постановці Раду Поклітару KYIV MODERN-BALLET Theatre
Сб, 30 сiчня, 16:00

Побачення з Шопеном | Прем'єра "Дев'ять побачень" в постановці Раду Поклітару KYIV MODERN-BALLET Theatre

«Таємничий, дияволічний, жіночний, мужній, незрозумілий, всім зрозумілий трагічний Шопен» – попри те, що ці слова належать Святославу Ріхтеру, такі епітети Раду Поклітару вписує у лексичну хореографічну палітру своєї нової постановки «Дев’ять побачень» на музику Фредеріка Шопена. Вся багатобарвність романтичного світовідчуття, все те, що зазвичай вимагало для свого втілення монументальних композицій Шопен втілює завдяки одному лише фортепіано, а режисер-постановник завдяки парі двох прем’єрів  KYIV MODERN-BALLET Theatre Олени Салтикової та Артема Шошина.

Дев’ять історій зустрічей, як дев’ять замальовок художника у своєму етюднику про те, яким різним може бути зародження почуття або його пошук. Кохання як драматичне перехрестя, як долання кайданів, як іронічна випадкова зустріч, як непорозуміння чи вогонь пристрасті. Раду Поклітару тонко відчуває гармонію легкого мережива музики Шопена, тому не перевантажує хореографічні етюди складною мовою танцю, а радше створює усі умови для акторського вираження індивідуальностей виконавців головних партій. Зокрема кожна поява у «дверях свого побачення» вимагала від Артема Шошина чіткої настроєвої фактури, а це задавало тон кожному наступному «побаченню», на який влучно відповідала його партнерка Олена Салтикова. 

Майстерність оповідача виявляється тоді, коли серед тонкої іронії і легкої манери викладу цих таких знайомих історій проростає глибока філософія відчуття. Високий артистизм виявляють танцівники в історії про кохання сліпого, яка в поєднанні з «Preludes, Op. 28: No. 4 in E Minor» Шопена доводить хореографічну думку до аристократичної вишуканості. Артем Шошин досить влучно, як колись легендарний Аль Пачіно у стрічці «Запах жінки», втілює у русі психофізику свого героя, чиє незряче чуття здатне відобразити почуття любові в найтонших її гранях. 

Говорячи про постановку «Дев’ять побачень», мимоволі згадується хореографічна мініатюра «Весна. Літо. Осінь. Зима» в постановці Раду Поклітару на музику Петра Чайковського й у виконанні цієї ж пари. І хоч це була не вистава, а невелика замальовка, вона містила в собі сюжет цільної драматичної розповіді про стосунки чоловіка і жінки від початку їх зародження до глибокої старості, вона цілком могла стати продовженням одного з тих 9 побачень. Однак не кожне побачення гарантує довгий спільний шлях сезонами життя. Тому кожна історія в цьому разі – це завершена думка, наповнена різним рівнем драматизму – словник найперших відчуттів.

Якщо ж повертатись до визначення музики Шопена Святослава Ріхтера, то ми ще не згадали в контексті цієї постановки про такі його відтінки як «містичність, дияволічість», чи то пак ліпше в цьому випадку сказати навіть інфернальність. Раду Поклітару не той постановник, що обмежиться оповіддю знайомих історій, він передусім той, чий театр лишає після себе паузу, в якій звучить багатоголосся смислів. Відтак головним рішенням вистави, яке стає й обрамленням вистави, є образ, втілений Анастасією Добровольською. Це стара бабця – німий споглядач кожної історії. На її спині великий горб-тягар, а сама вона одягнена в лахміття, що шлейфом тягнеться за нею, як за людиною завжди тягнеться її пережите минуле (костюми Анни Іпатьєвої). Цей образ сповнений артефактами старечості і позачасової самотності, інколи навіть і заздрості молодості, сумом за коханням, що було і не відбулось. Цей образ стає полем для різнорідних трактувань, які однозначно в кожного глядача будуть свої – можливо вона Мойра, що, дістаючи спиці зі своєї зачіски, в’яже всі ті історії; для когось – це згорблений досвід пережитих почуттів, а для когось – збірний образ всіх тих дівчат, що шукали і не знайшли, а можливо і пережили в своєму житті чудові 9 митей, і все, що тепер в старості для них лишається – тільки спогад про здобуте, відчуте і втрачене.

Вона сяде вкінці за той самий стіл, за яким сиділа щоразу молода дівчина в очікуванні побачення, її пальці будуть відміряти ритм серцебиття, так само, як відміряли ритм тонкі пальчики дівчинки на початку вистави в очікуванні нової зустрічі. Проте тепер цей ритм рівний і спокійний. Та чи здатне серце одягнене в лахміття років вистукувати прискорений ритм нехай лишиться невідомим.

Рецензія: Даша КАШПЕРСЬКА

PRO Театр