Для дорослих людей внутрішній світ дітей уявляється безтурботним  світом фантазій та розваг. Не знаю, як Ви, шановний глядачу, але я виразно пам'ятаю, як часто в дитинстві давав собі клятви, що, ставши дорослим, буду обов'язково пам'ятати, як це - бути дитиною. На жаль, не вийшло... Втрата цього знання - одна з найголовніших втрат нашого життя. Можливо, це передбачено самою природою людини, властивостями її пам'яті? Але, перечитавши казку Е.Т.А.Гофмана «Лускунчик і Мишачий король», я був вражений тим, наскільки точно, пронизливо, а часом і безжально, великий романтик аналізує порухи дитячої душі. Його дослідження (задовго до Фрейда) знімає присмак ідеалізації з психології дитини й дозволяє набагато глибше зазирнути в очі тому диву, що називається «ДИТИНСТВО». 

Та, не дивлячись на це, наш «Лускунчик», у першу чергу, казка. Казка про маленьку Марі, що мріє про щастя та кохання, про ці мрії, що дозволяють їй дивним чином перенестися у будинок радника Штальбаума, про радника Штальбаума та його дружину, перетворених Паном Дросельмаєром на Короля та Королеву мишей, про пана Дросельмаєра, що подарував Марі чудову ляльку, чимось надзвичайно схожу на себе, про цю ляльку (ми будемо називати її Лускунчик), яка стала першим справжнім коханням Марі. 

А головне про те, що все в цій історії виявляється насправді не тим, чим видається на перший погляд