Найпоетичніша з вистав театру водночас глибоко філософська і дуже реалістична, попри те, що в ній взагалі немає декорацій, а з реквізиту на сцені з'являються на декілька хвилин одна валіза й ще на декілька - білі парасольки.

Охайні зачіски, або волосся під картузом, ситцеві сукеньки з комірцями (таке пасує усім дівчатам без винятку!), або брюки «доджинсової ери» на підтяжках… Все, про що танцюють у «Дощу», могло відбуватись будь-де, але в певні десятиліття. Здається, тоді наші бабусі були зовсім маленькими, а за красунями-прабабусями зітхало півсвіту.

Тодішнє життя пробігає як на перемотці: невпинно, впорядковано, подібно до цілеспрямованих й енергійних бахівських прелюдій з фугами з «Добре темперованого клавіру». Людство на сцені розподіляється на жіночу та чоловічу групи, зацікавлені одне одним - тут кожен має навпомацки знайти собі пару й опору. Час від часу цей плин подій пригальмовує, і розквітає окрема музика - щоразу це нова яскрава етнічна пісня. А з нею - окрема історія якоїсь пари, якогось тріо, ба навіть когось одного в оточенні натовпу. До речі, у цій виставі безліч способів вирішити хореографічну задачу «на сцені 18 людей, і треба з них зробити натовп»!

І хоча найбільше «заводять», звичайно, жваві треки, варто уповільнитись і придивитись до ніжності, з якою брат заколисує сестру, знаючи, що життя їх колись розлучить; до знесилюючої напруги двох чоловіків, що домагаються взаємності від надзвичайно сильної жінки, в якої взагалі якийсь свій шлях; до терпіння, дурикуватості й тихого щастя. І наприкінці, коли індивідуальність усіх цих людей знов поступається життю як такому, виявиться, що прощатись з ними дуже шкода.

Прем'єра вистави відбулася 3 жовтня 2007 року